— За що я вельми їм вдячна — відповіла паніна Альбінська і звернула спокійно бесіду на іншу тему.
Літо минуло, настала осінь, заповідаючи сі прихід полумяно жовтявим чи червоним листям дерев по садах. Зелень смеречини по горах між березиною та бучиною, виглядала як кольоністи, що опинилися на чужій землі.
На каштановій алєї появлялась часто струнка жіноча постать, з легкою накидкою на плечах або чорною тонкою тканиною на золотоволосій голові і спішила вгору, поки не щезла за дверима старого шкільного будинку.
Це Дора Вальде. По своїй господарській праці вона любила відвідувати смерком Оксану. Коли входила, стіл покривався шкільними зшитками, і вона з молодою вчителькою поправляли скоро і точно, доки не скінчили праці. Щойно тоді, опираючись плечима, мов потомлені бюрократи об спинки крісел, починали, якби за нагороду про ріжне з душі говорити. Говорили про українські культурні справи, про велику европейську літературу та невелику українську, читали разом або співали. Дора вставала вряди-годи із свого місця і шукала вікна у хаті дідуня, щоб зміркувати, чи вертатись уже додому, чи ні. Тета Оля, щоб оминути гострих заміток діда, освітлювала на знак одно вікно у вітальні.
Тут „нагорі“ всім було відомо, що директор не був їх прихильником і теж кликали її до себе умовленими знаками. Ніхто крім панни Альбінської
