— Рву тобі серце?! Жаль тобі тих, що будуть „чернь“ проти наших бунтувати?
— Не забувайте, що це мої земляки.
— Земляки! бачу вже вплив української бібліотеки і візити у старім шкільнім будинку! Іди, Доро, напийся свіжої води з малиновим соком і лягай, я змучений. І памятай, — не хвилюй мене такими розмовами.
Поцілував в чоло, а коли вона схилилася, щоб зложити поцілунок на його руці, на добраніч, велика сльоза впала на ту руку.
Рано-ранесенько, коли птахи і бджоли почали вилітити із своїх домівок, і десь на полонині тільки чабани бачили перші світляні стрілки, молода вдова ще досипляла, почула якийсь далекий спів. Спів зливався з її сном, закрадався до її душі, голубив.
Вона розплющила очі, заслонюючи обличчя руками і потонула в ньому. Чула українську пісню. Цілий хор співав із стуленими устами, а між ними пробивався один голос. Він виростав, розливався. У поривній красі тремтів, наче оповідав казку. Щось вдерлося силоміць до дна її душі, а там на дні верховодив один прекраєний голос, що заглушував усі інші.
— Концертанти мабуть знали, — говорив при обіді директор Альбінський — кому треба ще заспівати, коли на прощання зранку без уваги на людей, що сплять, повторяли свій концерт.
