та Олекси не знав, що Дора тайком із продаваного меду купувала речі для бідних дітей і помагала на св. Миколая шити теплі грубі панчохи, шапочки та камаші.
Листопадові мряки почали чимраз рідше налягати, аж по одній спокійній ночі побачили зранку мешканці землю покриту снігом. Раз, коли земля повна була цього нового снігу, галуззя вгиналося, засвітилося на узгіррі гостинне вікно. — Оксана мене кличе — прошепотіла Дора із стриманою радістю тети. — Певно щось нового на Миколайка здобули. Я пішла б туди. Як кажете?
— Сьогодні ти це залиши. Сніг по коліна і як бачиш не перестає падати. Я маю і так у місті важне діло і мушу поїхати саньми, то загляну до Оксани сама. Дідуня не можна самого в хаті залишати. Він цього не любить.
Дора всунула невеличкий пакуночок теті:
— Це Оксані, тіточко, свіжі медівнички, коли вернеться зі школи, нехай ще буде привіт від мене.
Коли сутінки впали на кімнату, Дора майже несвідомо підходить до відкритого фортепіяну. Її не тягне до клясичної музики, ні до хоровитих вальсів Шопена, а тягне до тої мельодії, яку чула ще малою дівчинкою, і пізніше ще по церквах, бо по сальонах ніколи її не чула. Вона кладе руки на клявіятуру і викликує з них звільна прастару коляду „бог предвічний…“
Нараз за нею: „Доро!“
Вона прокинулася. Це голос дідуня: „Це ти граєш?!“
