Альбінський читав часописи і поглянув зпоза окулярів на неї, — Що таке? Я не дочув.
Вона повторила свої слова. Він насупив брови і хотів уже спротивитись, але змовчав. Він пригадав собі, що вона недавно піддалася без найменшої опозиції його бажанню і поїхала з ним до доньки у столицю і тепер, коли побачив на її обличчі знаний йому вираз рішучої постанови, сказав: „А позакривайся в санях добре, щоб не простудилася. Я чекаю на своїх звичайних гостей до тарока.“
Юліян приїхав до мами на Різдво у хмарному настрою. Мав грошеві клопоти. Чоловік Еви Захарій, якого вона уповажнила управляти унаслідженим по бабуні Орелецькій маєтком, стягав тепер усі позички. І до Юліяна прийшло візвання сплатити довг, затягнений свого часу отцем Захарієм для нього у бабуні Орелецької для його хорого батька. О. Захарій позичаючи ці гроші, леліяв уже тоді у свому серцю надію, що дає їх свому майбутньому зятеві, отже особою, яка матиме право впоминатися по його смерти за довг, не буде ніхто інший, як його власна донька — Ева.
Несподіване візвання до сплати довгу в імені пані Еви Кави, нагнало Юліянові не лише нагле почування сорому, але і острах, що не зможе найти засобів, щоб полагодити такий прикрий свій обовязок. Із хвилиною, коли він вступив до війська, опинився нараз перед несподіваними видатками, мов перед безоднею і був відразу примушений робити довги. А що не мав нікого хто в такій потребі міг би ручити за нього, то робив це на офіцирське слово чести. Виплачувати такі довги точно, хоч
