стого характеру. Він відчув її силу над собою від тої памятної хвилини, коли перебравши шклянку з її рук, опустив її на землю. Подружжя з багатою, байдужою йому дівчиною, яку раяли йому товариші, відкидав як неморальне, але чи Альбінський видасть Дору за військового, ще й за українця?
Рішився поїхати до мами і сестри на Різдво, може це вже його останні свята…
Мати відгадала по його сумнім вигляді, що в його душі криється щось неясне для неї і він мусів виявити причину свого розстроєння — матеріяльні клопоти. Оксана довідавшись від нього правди, піддавала думку затягнути довг в Альбінського, який позичає гроші на високі, майже лихварські відсотки.
— Дай спокій, сестричко, це такі неприступні і зарозумілі пани, що гадають: лавки і стільці повинні перед ними кланятися.
Хотіла йому допомогти своєю радою і пані Рибко.
Він любив ту єдину сестру свого батька, повну поваги і діяльности, хоч і сумного, допитливого погляду, що нагадував йому батька, — і пішов до неї.
— Що ти хочеш робити, Юліяне? — спитала, не спускаючи з нього ока, мов сторожила над ним.
Він оповів коротко про свій стан і свої пляни.
— Прикро мені, що тобі одробина горя так спараліжувала руки. Та коли не знайдеш собі помочі, то я тобі її роздобуду. Я звернуся до Альбінського за позичкою.
