знаємо здебільша із записок батька Максима Цезаревича.
Дора кликнула:
— А моя бабуня, та моя прекрасна, дорога бабуня, взяла малого сироту під свої янгольські крила, щоб його виховати на чесного українського громадянина, а сама мусіла вмерти. О, як сумно! І вам сталася кривда, дорога тето, що ви любили так само Юліяна Цезаревича, як я свого люблю.
— Але ти не осуджуй спричинника цього лиха, бо він каявся, і від хвилини проклону ніколи більше не зазнав щастя. Він сповняв благородні вчинки, вів христіянське життя, розумів чужі страждання, лише від того свого сумного, наче божевільного вчинку, став неприхильний для нашої національности, хоч до часу смерти своєї жінки ніколи таким не був.
Дора розсміялася зневажливо, а тета Оля піднесла остережливо палець догори:
— Я гадаю, що це почування ненависти зродила в нього заздрість через те, що твоя бабуня обставала до останньої хвилини свого життя за нащадком своєї нації.
Дора встала з місця: — Все те, що ви мені оповіли, невідрадне й сумне. Воно звалило мого діда з пєдесталу, на якому я звикла була його бачити. Підіть до дідуня і приготовте його, що завтра прийде хтось до нього і попросить руки його внучки, — ви вже знаєте.
Панна Альбінська відійшла, а Дора дивилася крізь будинок на узгіррі. Одно вікно спереду було освічене, — його вікно. Походила якийсь час по
