Альбінська глянула на Дору і всміхнулася.
— О, тіточко, ви заступали мені батька та маму, то й вислухайте, що я вам розкажу, щось небуденне.
Дора, наче гріх, що його таїть винуватець перед своїм ближнім, а мусить його виявити, висповідалася перед своєю старою, щирою повірницею.
— Це все гарно, моя кохана, але між тобою і ним не може бути злуки. Ти не знаєш, що тебе жде. Дідо ніколи не дасть на це свого дозволу.
— Я хочу правдиву причину знати, тето. Я молода, я можу з життям і до бою станути. Чи може мене ще щось гіршого стрінути як те, що я вже пережила.
— Може ще наслідки з сумних днів діда Юліяна Цезаревича, Господь один знає. Проклін сягає в сьоме покоління, кажуть.
— Що за проклін, тето? Я про щось таке в їх родині не чула.
— Тим ліпше для тебе.
— Говоріть ясно тето, мушу знати.
— Проклін прабабуні твого Юліяна Цезаревича, проклін, що повторявся у всій родині твого діда без огляду на те, чи нищив винних чи невинних. Тебе одну оминув він, коли не рахувати катастрофи з Еґоном.
— Хто-ж провинився проти тої страшної прабабуні?
— Він сам, Доро, твій дідо.
В хаті стало тихо, годинник на стіні тикав, лямпа на столі кидала тінь зпід зеленої умбри, а тета Альбінська оповіла всю ту дивну історію, яку