Сторінка:Ольга Кобилянська. Апостол черні. Том 2. 1936.djvu/176

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

— Юліяне, я так багато наплакалася потайки, що не сміла бути тою, якою хотіла.

— Ми не потребуємо присягати собі вірности, Доро.

— Ні, Юліяне, це непотрібне між нами.

— Завтра я буду у твого діда і доки ще лишусь тут, буду щодня в тебе.

*

„Як воно все це склалося, чи не був це сон?“ — питала сама себе. Чи він говорив справді з нею і завтра він сам прийде до дідуня? Відходить до мешкання, бачить освітлені вікна в кімнаті дідуня, в тети Олі… О, яке чудове буває життя, як у житті все, наче чудом складається. Вона — його наречена, його щаслива наречена! Глянула на небо, шукала там, чогось… Чи вміла в зорях читати?

„Тиха як ніч, як море глибока…“

Наближалася до фіртки. Чи не спізнилася? Чи дуже її там вижидають? Чи ніхто не відгадає її щастя?

З гостей застала ще купця вірменина і старенького латинського пароха, як саме збиралися додому. Чекала аж тета Оля відійде до своєї кімнати. Коли тета кинулась зідхаючи у свій фотель, у за нею появилась Дора.

— Подай мені папіроску, доню, мені чогось важко на душі. Чи Цезаревич був дома. Як його мамі ведеться? Здорова?

— Здорова і він дома. Ах, тіточко, не будьте смутні! Не віщуйте лиха. Чи ви не пізнали по мені сьогодні нічого? Погляньте на мене.