— Слава Богу, а то я де б не був, до чого не брався б, все ти була мені на думці!
Вона всміхалася, якби недовіряла: — Справді? Справді? Справді?
Коли вінчалися вони зранку в невеличкій церкві, тільки при обовязкових свідках, одна жіноча постать у чорному, незамітна, клячала в кутку недалеко ікони Пресв. Діви і молилася гаряче за життя та щастя дітей; це була пані Цезаревич. Альбінський у товаристві старенького приятеля пароха втирав сльози. Чи від радости, чи з жалю — ніхто цього не знав… Його очі не відривалися від гарних новоженців перед престолом.
Девять день провели одружені Юліян і Дора з собою. Десятого прийшла мобілізація, — мусіли розстатися.
— Не кожна куля бє, — сказав Юліян передаючи дорогу жінку в обійми тети Олі, коли відїхав на війну. Якийсь час боровся на фронті, а з авансом приняли його до штабу як перекладача.
Коли Альбінського повідомили, що в нього є правнук Цезаревич, він з радости розплакався.
— Не дивуйся, Олю, — сказав до панни Альбінської, — довгі роки я не заживав такої радости.
Коли Юліян Цезаревич приїхав одного дня до дому, перші слова Дори були:
— А Україна?
— Вона є. І як ми самі її не запропастимо, то сповняться слова старого Гердера, що пророчив нам ролю нової Греції, завдяки гарному підсонню, веселій вдачі, музиці та родючій землі.
