ністю, якоюсь німою опозицією. Його уста затиснулися. За кілька день повернеться до дому, не буде її оглядати. Що з нею станеться він не знає, ані що з ним станеться. Його шлях провадить до професорської катедрди. Він зідхнув. Йому стало важко на душі і не находив успокоєння, що надало б його почуванням, його незясованій тузі, зрівноваження і напрям, так, начеб тут у Покутівці згубив у собі те, що привіз із світа до дому.
Опинився перед фірткою парафіяльного саду, що провадила в ліс. Вона вже не вражала своєю колишньою ясністю, а пошаріла, зате ліс, велитень, темнів, ніби загорнувся в зеленаву темряву недалекої ночі. Надвечіря змішане напів із денним світлом, ніби найперше розвинуло свою тканину коло ліса, мов настроювало його до якоїсь чарівної таємничої дії. Він пробував відчинити фіртку. Вона була зачинена і замок не подавався, хоч і під сильною рукою. Поглянув у глиб ліса поза паркан. Всюди тиша, а проти нього лісові сутінки. Нараз усміхнувся. Чей-же він іще потрапить перескочити по давньому парохіяльний паркан і дістатися туди, де, як собі уявляв, сидить на білій лавці, недалеко гойданки, засумована, звернена обличчям до сріблистого ставу, в ясній одежі мов світляна з'ява — вона сама.
Його серце затовклося і його охопила несміливість. Якби так?
Перескочив паркан і опинився перед лісом. Постояв хвилину, віддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.
