Що вона погадає, коли він опиниться перед нею? Чи застане її? Ще подумає про кров Альбінських — що Цезаревич не вгамував себе і подався покірно за нею…
Наближаючись до знаного місця, кликнув стриманим голосом її імення. Заходить ззаду, щоб захопити її за плечима на лавці, але не перелякати. Ніхто не обізвався. Він приступає ще кілька кроків ближче і в серцю щось тьохнуло.
Вона — тут!
Сидить в ясній своїй одежі, похилена. Ні, вона не сама! На землі недалеко її ніг, з правої сторони лежить хтось. Він пізнає бабуню Орелецьку. Видно спить, а внучка коло неї на лавці стереже її.
„Панно Ево!“ кликнув півголосом і похилився над поруччям лавки. „Ви тут? — Слава Богу!“
Вона прокинулась перелякана, якби перед нею виринув несподівано грабіжник.
— Пане Юліяне! Якже ви мене перелякали! Боже мій, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Ні, я ждала, я відчувала, що як ніхто інший, то ви прийдете.
Вона встала, вхопила його рамя через поруччя і попросила сісти на лавку.
— Сідайте, — говорила шепотом і повним щастя голосом.
Вона постановила собі цілу ніч так пересидіти і не ввійти скоріше в хату, аж…
— Аж, панно Ево?
— Аж бабуня не переспиться. Її ніхто не сміє такою бачити. Та як ви дісталися сюди? Ішли селом?
