Він усміхнувся. — Така велика річ дістатися над став? Перескочив паркан і…
— Господи! як олень.
— Ні, як звичайний гімнастик або вояк. Лише про одно я не думав.
— Про що?
І він оповідав, що уявляв собі, як вона навмисне сюди зайде, щоб переполохати батька своєю відсутністю, за те, що відмовив їй дозволу на виїзд за кордон. Якби був не застав її тут, був би без надуми завернув і пішов просто до бабуниного мешкання, розбив би у потребі навіть двері і привів із собою дезиртера перед батька, а сам вернувся до Зарків,
Обоє розсміялися. Так сміються діти, коли їм вдасться когось здурити.
— А тепер до хати, панно Ево.
Ні. Тепер вона не хоче. Нехай він сідає.
— Ні, ви сидіть, — відповів. — А он, — додав, глянувши на небо — якась зірка зсунулась комусь до ніг луковатим своїм летом і знов одна, як скоренько, бачите?
— Бачу. Як поетично ви це кажете.
Він здвигнув плечима, потонувши очима на часок в небесну глибінь.
Вона поглянула на нього. Він усе такий стриманий, не відчував так само як вона. В ній інакше бється серце. Вона вдача повна життя.
Він не відповідав і вони мовчали. Минала хвилина за хвилиною.
Нараз вона перервала мовчанку впівголос питанням:
