— Хто? — спитав Юліян.
— Вона, — Дора, його внучка. Ох, правда, ти не знаєш нічого, там у них таке страшне скоїлося… — і якби до себе додала: — Видко, її сюди забрали.
Юліян не питав. Він пригадував собі того, „Цезаря Борджію“, як його називали — що не вагався ограблювати своїх гостей у карти, і визискував бідних людей. Рідний брат бабуні Орелецької. Тут виринула в уяві нараз ціла історія його батька, а в слід за тим Покутівка. Супокійне, гарне, широко розложене село із лісом, під яким виблискувався став, і „Ева“, зойкнуло боляче його серце. „Дорога Ева“, що вона там робить без нього?“
Але ні слово не вихопилося з його уст.
На телєґрафічних дротах гойдались і цвірінкали ластівки і купали свої груди у мряці перетканій соняшним сяйвом.
Коли приїхали на двірець, була крайня пора до відїзду.
— Пиши, Оксано, — прощався Юліян — скільки можеш про маму і про себе.
Один останній щирий стиск руки і скочив у ваґон. Оксана ще постояла хвилинку на пероні і вижидала, чи з вікна не вихилиться брат.
Юліян поїхав перед своїм відїздом до Львова ще на два дні у Покутівку, щоб попрощатися тут із сестрою і шурином Зарком, а пізніше прилучитися до своєї нареченої та її колишньої виховниці др. Емі. Др. Емі мусіла на бажання батьків Еви перебу-
