покладати віру в її слово і виявлятись перед нею щиро і отверто.
Дора полюбила Мельниківну і заходила туди часто. Зразу ходили з панною Альбінською, а далі й сама. Особливо, коли треба було від дідуня важніші припоручення передати Олексі, вона йшла на гору сама.
Годинами ходила на проходи. То лісом, де почувала себе мов у святині, то каменистими стежками, де стрічалась із гірськими людьми і вислухувала супокійно їх жалі та радісні події, то споглядала задумливо на сусідні заліснені верхи та тонула у божеській красі природи.
Любила пересиджувати над потоками, що спадали голосно, заглушуючи інші звуки, у розгоні почерез скалисті стіни. Там, де плила гірська ріка і місцями, здавалося, наче сунулася вперед, вона ті місця обминала. Зелена, понура вода манила її своєю лякливою тайною і викликала мороз на тілі. Як дика серна, що іноді з нічого, від одного несподіваного ледви замітного шелесту в лісі сполошена, утікала, так, утікала і Дора. Ліс мав свої тайни, а вона їх ще не знала. Не хотіла знати. Зате так на самоті, без товариства, полишена виключно на свої сили, ніби дужчала.
Любила Дора заходити на Мельниківку; тому, що тут пригадував їй кожний куток дитячі літа. Сюди приносили її з великого мешкання, коли сильно плакала і нелегко було її чимнебудь заспокоїти.
