— Я цього не пережию довго, побачите, — сказала. — Я не буду довго плакати і вас турбувати собою. Еґон сам покличе мене. Що ви знаєте як ми любилися! Який він був для мене, яка це була людина!
Та як усі великі почування болю чи радощів уміють у людській душі проминати, так і молоденька вдовиця вспокоїлася небавком так, що не було остраху, що її нервова хороба повториться.
Тета Оля своєю щирістю, тонким почуванням, часами і рішучою енерґією, що не любила накидатися, а лиш кріпити духа, стала для неї як для всіх страждающих правдивим янголом-опікуном. Дора, стративши маленьким дівчатком батька, опісля шестилітня і маму, у домі діда звертала свою дитячу душу до панни Альбінської. Коли приїхала вдруге до хати діда, оповита у глибоку жалобу, знов тільки теті Олі заявила: — Я буду вашою, тіточко, аж до хвилини, доки мене не покличе Еґон до себе.
|
|
Якось дивно склалося так, що в пору, коли прибула повдовіла пані Цезаревич до своєї братової пані Софії Рибко, директор Альбінський привіз до себе свою, тяжким горем прибиту 17-літню повдовілу внучку.
Дора помагала теті у господарстві і обі перебували разом на пожиточній праці довгий час. Під впливом тети Дора ставала чимраз спокійніша. Тета Оля не говорила багато, вона і не любила пестити, але те, що притягало до неї, це була свіжість її духа, природність. Хто і не хотів, мусів
