у діл на шию, а обвита два рази оксаміткою голова була сперта о спинку понсового тла фотелю… Правильне мов із білого мармору личко, з великими смутними очима… нї, нї, не забуду її нїколи!
Ганнуся подала їй чай, щоби загріла ся і вона пила та оповідала нам, що пережила.
Її мати була дуже нещаслива по смерти батька. Раз його утрата, а по друге тяжка хороба, що приковувала її до крісла, віддала її на ласку й неласку слуг та затроїла їй житє пересьвідченєм, що була вуйкови тягарем… Просила заєдно смерти в Бога, і її одинокою розривкою була біблїя, яку читала з ранку до вечера. Була вже здавна пригована цїлком на смерть. Взяла від неї, Софіїї, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відобрало би їй бажаний спокій в гробі… І вона дала те слово матери. І коли її ховали, вона страшенно панувала над собою, щоби не зломити даного слова. Вона-ж іще нїколи не зломила свого слова, але коли проте жаль брав верх над нею, і вона з нечуваною силою змагала ся побороти його, попсував церковний спів той — препогана чорна музика та, скомпонована нарочно на те, щоби пригноблювати і поборювати сьміливійші і яснїйші почуваня духа, та робити з нього безсильного покірного раба — попсував усї її стараня і вона ридала мов божевільна!…
І не може позбути ся якогось смертельного подиху, що обхопив її підчас сього співу над гробом! не може загріти своєї душі!… А саме коли матїр ховали, був поранок чудовий! Сонце своїм золотом надало снїгови рожеваву барву і все було таке погідне, мов прибрало ся нарочно в красу на те сьвято, коли хто вертає ся назад в лоно природи… Симфонїю була би вона казала заграти матери до гробу!
