все здає ся, що він понурий, осиротїлий, і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхни, рухом повним любови і нїжности, а по клявіятурі його мелькали мов білі листки…
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде нїколи артистом і — може правда по її сторонї. Але за те її син буде артистом, як не заводовим, то бодай по душі.
Повернула по трьох роках побуту з Італїї і привезла з собою прекрасного дволїтного хлопчину, темного мов із бронзу, з її очима.
— Де твій чоловік? — спитала я її, коли зложила менї візиту, елєґантна, пишна мов княгиня. Вона підсунула високо брови, і поглянула на мене здивованими очима. — Чоловік? Я не маю „чоловіка“. Батько мого хлопця остав ся там, де був. Не могли погодити ся в способі житя, і коли не хотїв мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець мій. Я зароблюю сама на нього і він мій. Нїхто не має права до нього окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але — ти того не розумієш!
І може справдї я того не розумію! Але… що з нею, що поступила так собі? Може вона й винувата… хоч… розібравши докладно її предивну вдачу, менї годї кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й „музика“, той пречистий type antique, не була би відвернула ся від неї. Сама казала, що було би шкода псувати ту наскрізь артистичну індівідуальність, що нехай би виживала вповнї!
Лиш вона не могла вижити вповнї.
Як і опирала ся всему напорови згубної сили, майже клясичною рівновагою сильного духа — самій музицї вона не могла оперти ся. А її „конець“ сховав ся був у неї, в ту музику. Ви-
О. КОБИЛЯНСЬКА. ДО СЬВІТА.
4
