мов динамітом розсаджувала всї підвалини та стїни будинку віри; всесильний сумнїв мов вихор розкидав румовище — і на місци віри осталась безодня, якась чорна пропасть, з котрої звільна мало щось повстати.
Але що мало повстати? Сьвідомість правди і своєї людської гідности. Хоч Демидів понятя правди і людської гідности не розбирав, але чув невиразно, що сьвідомість того має з нього зробити „чоловіка“. Розум і тілько розум — найвисший повелитель на землї, а сама земля то місце для неба і пекла.
Здає ся Демидову, що повинен радуватись такому відкритю, він навіть справдї усьміхнув ся, згадуючи давню свою наівність, але приходить друга хвилина, і єго молодий ум починає лякати ся, сумнївати ся, немов єму чогось жаль, немов нерад, що відкрив сю нову правду, котра єго так зворушила. Якесь невиразне зневірє в житє обнимає єго ум, якась самота огортає єго душу. Перше таємною думкою сягав у безконечність, поза могилу, а теперішня сьвідомість така проста, така непоетична…
І повстають в утомленій голові молодого ученика суперечні думки, котрі між собою борють ся, перемагають ся. Совість докоряє розумови, розум згорда відповідає совісти і серцю, душа спокою не має.
Голосний дзвінок годинника звіщає третю годину. Третя година! Пора спати; рано до школи треба йти… Демидів рішив ся заснути, але ум єго, мов розгонне колесо при машинї, вже без мотора-волї, снував дальше думки, котрі щораз ставали невиразнїйші. Сильнїйші і яркійші думки мара сумнїву замотувала в свою сїтку, відбирала їм силу — поки вкінци зі всего остались тілько сонні мрії, независимо від волї молодого студента.
