Демидів заснув твердо — і в душній комнатї розлягалось тілько рівномірне сапанє сплячих хлопцїв, перебиване голоснїйшим тиканєм стїнного годинника…
Не снїдавши, бо не було що, Демидів пішов до школи. Не була се у него новина не снїдати; бувало, цїлими тижднями ходив натще до школи, бо невеличкий заробок за лєкциї не вистарчав на всї єго потреби. Сильне єго тїло зносило такі недостачі покищо безслїдно, бо хоч Демидів був з лиця марний, але нїколи не нарікав, що нездужає.
Прийшовши до школи, взяв ся пильно перерабляти аналїтику, що́ припадала на першу годину науки. Аритметика і ґеометрия були для него найтруднїйшими предметами, годину математики вважав він для себе му́кою і з резиґнациєю принимав всякі докори професора Греблянського, котрий всю єго неохоту до математики брав тілько на карб лїнивства.
Голосний дзвінок шкільний звістив осьму годину, гамір на коритарях і в клясах затих, а до семої кляси увійшов повагом блїдий професор Греблянський з рудим заростом, званий учениками Льоґаритмом. По молитві, записавши тих, що́ не були в клясї, в катальоґ, професор Льоґаритм виняв з кишенї книжочку і став єї переглядати. Звиш сорок учеників, мов на знак, похилились над своїми книжками та зошитами, як би в послїдній хвилї бажали навчити ся всего того, чого не знали. Демидів припав цїлим тїлом до лавки, немов бажав скрити ся, вдивив ся у фіґуру в книжцї, котрої не дуже й розумів, і ждав. Хвиля була прикра. Професор ориєнтував ся у списї своїх учеників та обчислював, кого кілько разів питав.
