Сторінка:Павло Свій. Байки (1874).pdf/5

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
Дѣдъ и камѣнь.

 Переходивъ дѣдъ дорогу,
 Тай збивъ собѣ въ камѣнь ногу.
 „До чого се дрантя! — каже —
 Отъ середъ дороги ляже
 И калѣчить людямъ ноги!“
 Ажь тутъ съ Климовои хаты
 Выбѣгъ песъ чорный, кудлатый,
 Та до дѣда. Нашь дѣдъ въ крикъ,
 Хапь за камѣнь — и песъ втѣкъ.
Кожда рѣчь на свѣтѣ, хочь мала и дро̂бна,
А людямъ все здасть ся и для нихъ потрѣбна.

 

 
Паляниця.

— Ажь двѣ маєшь, дайже Грыцю,
Минѣ одну паляницю!
„Ого заразъ…“ Чула мати,
И выносить пиро̂гъ съ хаты;
Цѣлый Прысцѣ во̂ддала,
А Грыцёви не дала.
Плаче малый. „Не поможе!
Будь ласкавымъ, мо̂й небоже!“

 

 
Вовкъ въ овечо̂й шкурѣ.

Убравъ ся вовкъ въ овечу шкуру,
И думавъ що во̂вцею ставъ.