з ними своє місце в громадськім житті, хоч се місце й менше ніж місце здорової людини. З сього видно, що „коли людина може втратити звязок з колективною пам’яттю на два способи, такі ріжні між собою (як сон і афазія), то в колективній пам'яті мусять існувати дві системи умов (conventions), що звичайно даються людям рівночасно і сполучаючись навіть підсилюють взаємно одна одну, але можуть виразно розділятись“ (с. 110). Се система понять і система слів — обидві утворені громадським побутом людини. На них спирається одиниця в перехованню своїх власних минулих переживань. Сі системи роблять можливою пам’ять громадянства в цілому й інтимну пам’ять одиниці. Затрата одної з сих систем відриває в деякій мірі людину від нормального життя, від можливосте зносин з людським оточенням.
Ближче присвячені психічному процесові згадування, опертому на засобах громадського життя, два дальші розділи книжки: про „відбудову минулого“ (La reconstruction du passé) і „локалізацію споминів“ (La localisation des souvenirs). В першім із сих розділів автор спиняється над вражіннями людини, яка дорослою перечитує книжку, що захоплювала її в дитинстві. Таке перечитування звичайно не дозволяє поновити тих вражінь, з якими людина читала сю книжку вперше. Воно відкриває зовсім нові риси в книжці, і книжка здається иншою. На думку Гальбвахса, те що не допускає до дитячих вражінь — се не ослаблення самого спомину про тодішні переживання з огляду на завеликий простір часу між подією та її згадуванням, а збільшене знання людини, і ще більше — набуті громадські звички. Діти, як се завважив ще Руссо, не цікавляться явищами громадського життя й не мають зрозуміння для їх складної натури. Для дорослої-ж людини вони висуваються на перший план. Людина в своїх зносинах з иншими людьми на кожнім кроці відчуває взаємовідносини ріжних громадських позицій і верств між собою, і коли вона підходить до героїв якоїсь книжки Ж. Берна, то не вдовольняється — як у дитячих часах — самими назвами персонажів, але приділяє їх до певних громадських категорій і порівнює їх з реальним побутом, з своїм досвідом. Не приймає їх так пасивно, як дитина, і разом з тим не може вже вловити’тих простих вражінь, що зворушили її, як вона вперше читала сю книжку. Не тому, що спомин зблід і постарів, але рамки, в яких обертається пам’ять, змінилися, і вона не може спертися на них, щоб повервути давній спомин. Бо коли-б слабли сами спомини, в міру того як людина віддаляється від них з часом, то вони нарешті втрачались-би зовсім. Тимчасом відомо, що власне старі люди, що далі стоять від початків життя, ніж дорослі, добре згадують події з дитячих літ, що не приходили їм на гадку, коли вони були в цвіті життя. Се значить, що сами спомини не зістарілися й не підмолодилися, тільки в рамках пам’яти, в побуті людини сталася зміна, що сприяла їх освіженню.
Зміна ся пояснюється так. Доросла людина, захоплена активним життям, відчуває що-хвилі натиск сих громадських рамок, в яких живе, і відчуває потребу приладжувати до них свої почуття й настрої. Разом з тим вона легковажить у минулім все те, що не має ніякого звязку з її сучасними. Стара-ж людина, що вже відходить від активного життя й не відчуває що-хвилі натиску сучасносте, має змогу об’єктивніше ставитись до своїх споминів, уважніше відновляти ті минулі рамки, в яких забуті події відбувались, і тим самим відбудовує сі події в пам’яті точніше й правдивіше, ніж вона мала змогу зробити се в час своєї активної участи в житті. Берґсон, що, як уже згадано, вважав сон за відживання минулих споминів, поясняє'старечу пам’ять тим, що старі спомини, не спинювані у старих людей турботами активної теперішности, напливають до їх пам’яти вільно, як образи уві сні. Старі люди згадують, ва його думку, „як у мріях“ (rêveries). Але Гальбвахс, — що не приймає взагалі сього занадто конкретного поняття про спомини як якісь речі, що живуть
