118
Зелений несподівано всміхнувся своєю давньою усмішкою і так, як колись, глянув йому в вічі і сердечно промовив:
— Велика година наближається, товаришу! Думаю все, думаю…
— Таємничою людиною ви тепер стали, товаришу отамане! Ви думаєте та мовчите, а ми дивимся та трівожимся. Останніми часами стали навіть за вами стежити, боючись, щоб не заподіяли чого небудь із собою…
— Що за жарти! — зареготався Зелений. — Ну, цього вже я ніяк не сподівався.
— Ніяких жартів, товаришу отамане! Правду кажу, бо хто вас може знати…
— Будете знати, як прийде час, а тепер потерпіть ще трохи… Придумаю щось то й вам скажу…
— Ну, тепер уже певне ви жартуєте…
— Ні! Без усяких жартів, товаришу! Не думайте, що я звихнувся, або маю звихнутися… Я думаю про те, що ми, мужики, будемо робити тоді, як нас наші зрадять?…
— Ви думаєте?…
— Так я відчуваю серцем і думаю мізком…
— Але-ж це неможливо! — енерґічно заперечив Супоняю — Це неможливо вже через те тільки, що ми не дозволимо їм дійти до цього…
— Ну, коли так, то спасибі! — промовив Зелений, беручи його за руку. — Тільки заздалегідь треба знати, що маємо робити, як би так що до чого…
— Ваша правда! — згодився Супоня. — Тепер я розумію вас. Вибачайте!
Стиснув міцно його руку і повернувся на закаблуках.
— Йдете вже? — спитався Зелений.
— Йду, бо з години на годину мають прийти люди з Хвастівця. Ґонтаренко просив допомогти йому розмістити їх по сотнях.
— Гаразд! Як прийдуть, то мені скажете. І, взагалі, кажіть мені про тих всіх, що тільки прибувають до нас.
— Але-ж їх тепер стільки йде, що годі з усіми говорити!
— Нічого! Скільки-б не йшло, а бачити їх усіх мушу…
— Слухаю, товаришу отамане! Завтра-же покажу вам усіх своїх людей!
— Як побачите Ґонтаренка й Марусю, то скажіть їм це саме…
— От, до речі! Товаришка Маруся справляється зі своєю збираниною не гірше покійного дядька Пилипа…
— Скажіть їй спасибі від мене…
— Слухаю!
