117
жди сидить самотою, не приступний такий. Тільки в однім залишився він тим самим, це — завжди сміливим і завжди першим в бойових: рядах, під час наступу, і останнім, під час відступу.
Ніяково почували себе в його присутности й товариші — Супопя, Проць та Ґонтаренко і тільки одна товаришка Маруся насмілялася одверто говорити з ним. Мовчки слухав він те, що вона йому говорила і, иноді на знак згоди, тільки головою хитне.
Якось підійшов до нього Супопя.
— Маю вас спитатися де-що… — промовив.
— А що там такого? — зацікавився Зелений.
— Нічого! Так собі, між иншим, хотів спитати вас, що ви думаєте про білих? — заговорив Супоня.
— Гм… що я про білих думаю? — перепитав Зелений. — Те, що й про червоних…
— Але-ж, кажуть, що наш уряд має якусь ніби-то згоду з ними?
— Не знаю… Ніякої згоди не може бути, крім одної…
— Якої?
— Хай забіряються під три вітри в свою Мосоквію!…
— А як не схочуть?
— Тоді битимем! — сказав просто.
Супоня помовчав трохи і знов заговорив:
— Кажуть, що вже Полтаву взяли. Посланця від Ангела ще й досі немає…
— Завтра буде то й скаже…
— Ну, а що ж нам на селах казати?
— Кажіть, що я кажу… Найліпше видрукуйте про це відозви…
— А це нашому урядові не пошкодить?
— Навпаки! Так і повинно бути!
Супоня якось ніяково закашлявся, провів правою долонею по вусах, які за останні часи стали справжніми оселедцями, і тремтючим, не своїм наче голосом тихо спитався:
— Що з вами, товаришу отамане? Чи вас яка гризь гризе, чи може не задовольнені нами?
— Через що ви так думаєте? — повернувся Зелений лицем до Супоні.
— Бачите, — заговорив той далі, — якийсь ви чудний стали! Нераз дивишся отак на вас і просто серце стискається… Як-що, може, ми не все гаразд робимо, то скажіть нам просто і ми вже постараємся…
— З чого це вам, товаришу Супоня, такі думки прийшли до голови?
— Щеб пак, не приходити їм! Сохне чоловік на твоїх очах, а ти мовчи! Хіба-ж то можливо…