116
Прийшов Ґонтаренко.
— Що тут сталося? — спитався, дивлячись на похилену постать отамана.
— Товаришка Маруся приходила з Трипілля, помочі просити, відповів Проць.
— Як-то? Товаришка Маруся також із нами?… — здивовався Ґонтаренко.
— Так!… — сказав отаман Зелений і з його очей бризнули сльози.
„Загомоніли в Таращі…
Дощі, дощі…
З Триппілля йде Зелений“…
П. Тичина.
Як у величезному казані, або в жлукті, кипіло й переверталося все навколо. Життя щоденно мінялося, приносячи все нові чутки й несподіванки для червоних, які з роспачем кидалися на всі боки і скрізь бачили перед собою наїжену щетину баґнетів, або блискучі леза гостро виточених кіс.
З того часу, як Зелений захопив Трипілля і до Київа прибилося де кілько страшних плотів зроблених з повязаних друг до друга жовнірів карної дівізії, — в головнім штабу ворогів запанувала справжня паніка. Шукали ратунку скрізь, де тільки було можна, але дарма… Мало того, зміцнений Галицькими військами фронт республіканських військ швидко посувався вперед і докочувався до Винниці. На Лівобережжу так саме котилася армія білих, з якою можна було боротися тільки при допомозі самого народу… Але народ, той самий народ, який всією своєю душею зненавидів їх, тільки й знав, що свого Зеленого. І добре знав це сам Зелений, який зробивши з трипільських гір неприступну твердиню, помалу починав захоплювати все більшй більші простори.
Як колись йдучи на Умань, мав він тільки одну надію на тихі села, так і тепер, захоплюючи Таращу, Сквиру та Білу Церкву, — покладався на них же. І тихі села не обманули його і не зрадили йому ніколи. Знали вони його і вірили йому настільки, що досить було його одного слова, щоб усі вони покинули недоорану скибу, або недожату смугу і пішли за ним скрізь і всюди, заздалегідь на все готові…
Стомився й виснажився Зелений. Довга низка днів, безнастанних змагань і боротьби змінила його. Став мовчазним і понурим, — не всміхається вже ні до кого і зав-
