129
ного війська, що цілком нищило його пляни дальшої боротьби. — Він мав стати, звичайним полковником, який робить усе в певний час після наказів з гори і це було більше, ніж смішно.
Доручивши всі справи Ґонтаренкові, він поїхав до Головної Команди за відповідними поясненнями. Їхав окремим купе, „як пан який“ і, дивлячись на осінні поля з пустельними стернями, думав про те становище, в якому опинилася вся справа боротьби. Всі свої надії, як на самого Бога, складав на Головнокомандуючого, бо знав його добре, як такого-ж сина ріллі і вірив, що той зрозуміє його скорше всіх ґенералів, які тісним колом оточили його звідусіль і так відділили від народу і відірвали від самого ґрунту.
Головнокомандуючий стрінув його привітливо, як брата свого. Одним словом, одною лагідною усмішкою свого нервого і, разом з тим такого мудрого, гладенько виголеного лиця, він розвіяв усі його сумніви і зразу-ж прихилив до себе. Стрінувся він з Головнокомандуючим вечером, в той час, як той, саме вибірався до театру на святочну виставу. — В той день була присяга на вірність Республиці. — Головнокомандуючий запросив його до себе. Разом зявилися в театрі і тут сталося те, чого він не забував до самої смерти. — Його вітали… Йому, трипільському мужикові Данилові зробили гучну овацію, як лицареві і ґероєві… Його повстаючого ватажка Зеленого, вітав весь народ, як не вітав своїх міністрів і, навіть, самого Головнокомандуючого республиканськими військами.
— Невже-ж я вартий цього?! — думав він про себе, стоючи в льожі поруч Головнокомандуючого і кланяючись на всі боки.
І коли нарешті, шум трохи затих і піднялась заслона, він почав тихо говорити про ціль свого приїзду. Почав від Київа і кінчив Козятином. Головнокомандуючий уважно вислухав його, але не сказав нічого.
— Чому ви не підете просто з народом? — спитався якось Головнокомандуючого.
Той здивовано підняв брови:
— А з ким-же я йду?…
— З ґенералами, пане Отамане!… — промовив Зелений.
— Але-ж ці ґенерали народні…
— Настільки, наскільки живляться з народу…
Головнокомандуючий замовк, подумав трохи щось про себе і сказав:
— Ви, товаришу Зелений, щира душа, але не завжди можна бути щирим…
Нахилився до нього і сказав де кілько таких слів, від чого потемніло в його очах. Дивився на Головнокомандуючого, як сам не свій.
— Як?!… Галичане з білими хочуть?… Не може бути!…
