130
— Хочуть, товаришу, хочуть! — рівним голосом говорив Головнокомандуючий. — Маємо докази…
— Що-ж тоді?… Тоді, може б ми якось самі… — Почав було говорити Зелений, але Головнокомандуючий взяв його за руку і сказав:
— Потім уже!… Зараз не місце…
…Як страшний сон згадував потім Зелений свою таємну розмову з Головнокомандуючим, яка відбулася вже о півночі і після якої він зараз-же виїхав до Козятина.
Всім серцем і всією душею своєю відчував страшну небезпеку, яка звідусіль загрожувала загибеллю і не знаходив иншого рятунку, як допомога самого народу. Повернувшись до своїх побратимів, він росповів їм про ту всю руїну, яка розпочалася в рядах реґулярного війська і всі разом вирішили підтримувати Головнокомандуючого доти, доки лише буде змоги і доки він буде триматися раз уже виголошених засад боротьби.
З метою взяти на себе найбільшу вагу боротьби, поділилися на дві рівних частини і стали на перших лініях двох фронтів: Ґонтаренко з одною частиною став на Червоному, який у той час повстав з боку Коростеня й через Житомир посувався на Бердичів, а Зелений став на Білому, коло Оратова. Проць залишився для звязку в Козятині.
Дні боротьби тягнулися довго і сотужно, без усякого захоплення. Люди ходили як сонні, боролися з обовязку, нудьгуючи за мирним життем, а між ними не жив, а горів весь, цілком самотній тепер, отаман Зелений. Відірваний від життя, позбавлений найменшої радости, — чи то від загальної байдужности й отупіння, чи то від сірих днів і теплих ночей, йому снилися калюжі свіжої крови і довгі ряди людських трупів, з роспачливо витягнутими до неба руками. Правда, тих трупів було досить і в дійсности, але вони валялися де попало і зовсім не здавалися такими страшними, як у сні. Але Зелений тримав свої сни при собі і нікому навіть не згадував про них. Цілі ночі блукав вздовж лінії фронту, стараючись забутися за сон, а дні просиджував де небудь в таємній схованці, пильно стежачи за кождим рухом ворога. І ворог наче відчував незломність його сили і завжди бив там, де стояли подібні до нього, і перемагав їх…
Змагався Зелений і вірив, дарма що чим далі, тим ставало гірше і кожда дрібничка викликала незапокоєння серед його-ж побратимів. Почувалася якась незрозуміла трівога перед чимсь невідомим, що годі було відгадати, або зрозуміти. Як руйнуючий ураґан шумів навколо нього страшний розбрат, а він ще був певний свого призначення і, як жертва вечірня, самотньо згоряв серед перших осінних туманів. Сам не свій, весь самоофіра всенароднього, згоряв на вівтарі змагання і вірив у свої сили і віддав свою
