131
чисту й ніжну душу для тих, що потребували цього і хто лиш належав родом до тих, в імення яких повстав він.
І тут настали події, коли він забувся за все на світі і перестав знати, який день сьогодня, а який завтра… Слухав ріжних чуток про згоду ґенерала Кравчика з білими і вухам своїм не вірив… Однаково то була страшна й гірка правда, як правда було й те, що командуючий Запоріжським корпусом, бувший повстанець полковник Волохатий пішов до червоних… і вся надія була лише на Головнокомандуючого і до нього щоденно висилав своїх посланців, з яких ні один чогось не вертався…
Прикликав тоді до себе Проця і Ґонтаренка.
Сумні справи, товариші! — сказав. — Треба нам до Трипілля… Ми знову самотні…
— Як до Трипілля, так і до Трипілля… — згодився Ґонтаренко. — Зіма йде, а ми босі й голі.
Проць сидів і мовчав.
— Чому-ж ти нічого не скажеш, Процю? — спитався Зелений.
— Скажу тоді, як посланці вернуться від Головної Команди, — відповів ніяково.
Порадились ще трохи, поговорили і вирішили ще трохи зачекати. Але вже на другий день прийшли вісти, що Головна Команда і уряд перебралися до Любаря і що він з години на годину має виїхати до Польщі. Миттю вислав посланця туди з крівавою прозьбою:
— „Змилуйтеся, не робіть цього! Як найскорше йдіть до нас. Нас зараз всього вісім тисяч, але через місяць буде вісімсот і ми всі помрем за вас!…“
Та це вже було даремною працею. Не встиг посланець виїхати з табору, як до Зеленого зявився якийсь Соколовець і росповів сумну правду. Він тільки — що з Любаря. Уряд два дні тому виїхав через Чарторію до Поляків. Військо частиною подалось в невідомі сторони, а частиною перейшло на польський бік і зараз інтернується…
— Скоріще до Трипілля, скоріще! — говорив Зелений до Ґонтаренка. — Сьогодня-ж вечером, як стемніє, заберете з собою всіх товаришів і постараєтесь непомітно перепровадити їх на тили ворогів… Завтра, або після завтрого я з Трипілцями також там буду…
Ґонтаренко слухав і виконував усе до найменших дрібниць, як ще ніколи. Розсилав скрізь розвідки, їздив сам і, вже до вечера, був майже готовий до свого важкого й небезпечного походу. Перед самим вечором стали наступати білі. Спочатку, годин зо дві, обстрілювали з гармат, а потім пішли в наступ…
Як відбивали повстанці цей наступ, про це ще й досі знають усі села коло Оратова, але як вони відступили аж до Колинівки, — між Винницею та Козятином, — цього ніхто не знає. Не знав навіть і сам Зелений, як це так сталося,
