132
бо вперше прийшлося йому піднести руку на свого і пролити братню кров… Вперше побачив перед собою зрадника, і не знав, як поставитись до нього…
З глухим обуреннєм говорили між собою повстанці про негідний вчинок ґенерала Кравчика, який разом з білими йшов тепер проти них, тих, що в свій час ціною своєї крови здобули столицю Землі Української, яку так легко він передав тоді білим.
Встановлюючись на новій позиції під Калинівкою, Зелений звернувся до Проця й Ґонтаренка з такими словами:
— Будем битись, чи миритись?…
— Все одно нема повороту… — сказав на те Ґонтаренко.
— Я вже не знаю… — якось чудно промовив Проць.
Став Зелений і рота розкрив від здивовання:
— Як так?!…
— Проти Кравчика не піду, бо він наш… — ухилився від одвертої відповіді Проць.
— Але-ж не ми, а він зрадив Україні! — скрикнув Зелений.
— Все одно своя кров…
— Як то все одно?!… Ти-ж, Процю, присягався вмерти, за Україну!…
— І вмру, як треба буде…
— А тепер?…
— Тепер я піду від вас…
— Куди?… до них?…
— Хіба для вас не все одно?
— Та-ж це зрада, Процю!…
— А то не зрада, що вчинила ваша Головна Команда?! — спитався Проць, червоніючи весь.
— Так ми-ж і не слухаємо її тепер!… Ми-ж тепер цілком самотні…
— А прецінь-же ви самі запрошували її до себе… — Почав було говорити Проць, але в цей час Ґонтаренко кинувся до нього і, з незрозумілою ненавистю, крикнув:
— Прецінь, прецінь!… Геть з відси! Геть мені!… і негайно, а то…
— Діти мої, що сталося з вами?! — схопився Зелений.
— Нічого… — стримано промовив Ґонтаренко і відійшов на бік, де стояв гурток трипільців.
Повстанці стояли з опущеннми до долу очами і, мовчки, розглядали заїржавлені від осінньої негоди люфи своїх рушниць. Ніхто з них не говорив ні слова, але всі були напружені й чулі, як міцно натягнута струна на кобзі. І дійсно, в цей час десь бренькнула струна і почувся старечий голос сліпого артисти:
— Чесна перед Господом смерть преподобних його… Хто стратив віру, той неможе молитися… Хай іде собі…
