133
Проць зрозумів, що це про нього, але не подавав ні найменшого виду, що розуміє і сказав:
— Ви, пане отамане, забогато берете на себе… Богато загинуло через вас, яле я не хочу гинути… Не хочу і йду… Досить безладдя!… Йду до своїх, бо в них все-ж таки є якийсь лад та порядок…
Постать Ґонтаренка знову напружилася, але Зелений сумно глянув у його бік і сказав:
— Хай собі йде…
|
|
…Ніч була темна, як величезний льох. Над ворожою лінією раз у раз спалахували ріжнокольорові ракети. Серед повстанців було тихо і чуйно. Ґонтаренко сам оглядав позиції, бо отаман приліг трохи спочити в крайній хаті якогось убогого села. Лежав і тремтів, як у пропасниці, а голова так і горіла. — Як що це тиф, то я проте не вмру від нього, а як що… — ворушилися якісь чудні думки і, хвилинами, перед його очами виринали знайомі місцевости Трипілля й Київа, то знов довгою низкою, як на кінематоґрафічному екрані сунулися одна за одною якійсь постаті, серед яких взнавав лице матері, Онуфрієнка, Супоні, дядька Пилипа і Ґонтаренка… Як крізь сон, дивився й чудувався: — Тож Ґонтаренко ще живий, так чого він разом з ними?… Разів зо два зявлялося лице Проця… Воно чогось сміялося, показуючи два ряди зболілих зубів, серед яких якось смішно вишкірався один золотий зуб… і тут-же пригадував собі, як Проць скаржився на зуби і просив його дати йому 50 рублів золотими на зуби і як він ніяк не спромігся на це… І ставало страшно йому чогось, наче якесь страшне злочинство вчинив він, за яке мусить негайно дати відповідь перед самим народом, і вслід за цим, перед ним вставала инша картина: безліч народу, одягнутого в кожухи та свити, підтюпцем біжать до нього, як у час першого наступу на Київ, і всі кричать одним голосом:
— Не спи! Ти не маєш права спати!…
— Боже мій, чого ви хочете з мене?!… І тремтючим голосом відповідає їм. — Адже-ж ви, навіть, у жнива відпочиваєте, а я…
Хтось великий і темний нахиляється над ним:
— Спіть, товаришу Данило, спіть!… Це я коло вас…
— Ґонтаренко! Братіку мій! Спасибі!…
— Спіть, пане отамане, спіть!… Трипільці з вами…
— А Проць пішов!… — вирвалось з грудей Зеленого.
— Пішов…
— Неминуче останнє чекає нас, братіку…
— Хай діється воля Божа!…
