55
му той писав аж з Ростова, сповіщаючи, що він уже другий місяць знаходиться в Запасовому баталіоні і що зараз уже зачислений у „маршову сотню“, яка скоро піде на фронт. Разом з тим скаржився на довгу мовчанку; казав, що за два місяці свого пробування в Ростові послав не менше десяти листів. І тут щось дивне почало діятися з Данилом. Скрізь і всюди, де лиш міг мати вільну хвилину, він сідав і зараз-же писав листи. Писав їх по два-три на один день і часами, як днів два-три не могли відправити почти, він складав їх в один конверт і посилав разом. В кождому листі до брата він благав його всіма силами затриматися в тилу, передчуваючи, що сказане колись ним слово, мусить здійснитися. І сталося так, як відчувала його душа. Не дивлячись на всі свої листи, які він посилав до брата, брат уперто мовчав і про нього не було ніякої звістки… Також чомусь не писала й мати, хоча він писав до неї не менше, як і до брата.
І, от, одної ночі він усе зрозумів. Зрозумів настільки ясно, що коли через дві неділі після того прийшов від матері лист з тяжкою звісткою про траґічну загибель брата, то він, не розриваючи навіть коперти, як тільки взяв того листа в руки, думкою незвиклою в одну мить прочитав весь страшний зміст його.
Була опівнічна година. Мело снігами і віяли гострі вітри. На фронті було тихо і в дівізійній резерві було цілком спокійно. Данило, разом зі своїми трьома підвладними, спочивав у землянці і в той час, як вони спали, йому не спалося чогось. Він лежав і дивився на темне віконце, на яке сипався білий сніг і майже нічого не думав. Якась незвикла утома обгорнула його мізок і тільки душа змагалася і ждала чогось. І так, несподівано цілком, він побачив дивне з'явище. Воно було одну лише коротку мить, але порушило його істоту до останнього, найменшого нерву. Перед його очами, за вікном, в сніговій хвилі промайнуло четверо людей в сірому, які несли на санітарних носилках трупа, в якому він узнав свого рідного брата Олексу. Він лежав у сірій шинелі, зі згорнутими на грудях руками, а на лівім виску чорніла страшна рана. З божевільним криком схопивсь з постелі і побіг на двір, але там нікого і нігде нічого… Стогнали одні північні вітри, котилися снігові хвилі і шуміли пелехаті сосни…
Його підвладні також повставали, розбуджені криком. Стрівожено питалися:
— Що сталося?…
— Немає брата мого, немає!… — стонав він.
Коли заспокоївся трохи, то взяв свою „польову книжку“ й записав час і годину того дивного з'явища. Записав і нетерпляче став чогось ждати… Ждав і діждався! Через днів десять прийшов від матері лист, який зачинався: „Бідні ми! Вже нема нашого Олекси!…“ Цього листа йому
