56
дав „денщик“ по дорозі до штабу полка, який стояв у трьох кільометрах від його землянки. І коли він тільки прочитав перші слова, як з невимовним роспачем заломив руки і побіг просто снігами. Не плакав, не ридав, а як ранений звір кидався зі стоном в найбільші кучугури снігу і хрипів: — „А ти дивилось і не осліпло!… А ти дивилось, прокляте око!… і не осліпло, га!… Прокляте!…“
Коли вже не ставало сили бігти далі, він упав у сніг і лише тоді заплакав. Виплакавшись, піднявся і відчув себе зовсім иншим. „Маю помститися за дві смерти!“ — шептав сам до себе. — „Онуфрієнко і Олекса!… Товариш любий і рідний брат! Так, так!… Звичайно, що помщуся!“…
Змінився Данило і не той став. Прокинулась давня чуйність, озвалася давня біль і якось по новому засвітилися його очі. Зняв з грудей усі свої ознаки і, не дивлячись на суворі уваги начальства, перебрався до загальної землянки, де було вогко й темно і замешкав там, разом з простими жовнірами. „Щось той Данило не при своїм розумі!“ — говорив командір батальону полковникові. „А ви стежте за ним!“ — суворо відповідав йому полковник. І стежили. Стежили пильно, але не встежили. Коли роспочався наступ, то не тільки його сотня, баталіон, чи полк, але вся дівізія відмовилася наступати, одноголосно виставивши домагання зміни уряду. Чи могли щось на це відповідати полковники й ґенерал, начальник дівізії, які боялися навіть згадки про яку-б то не було „крамолу“?… — Звичайна річ, що ні! Негайно було сповіщено штаб армії і з роспорядження командуючого армією, було припинено наступ і два, що „найпевнійших“, корпуси було кинуто на „усмиреніе“ бунтарної дівізії. Спершу всього було виставлено умову негайно вирушити на „передовыя позиціи“, а коли дівізія відмовилася, то її стало обеззброювати. Були виставлені кулемети і, навіть, артілєрія, та сама артілєрія, яка ніколи не мала набоїв підчас бою і яка для цього випадку привезла аж вісімдесять „зарядныхъ ящиковъ“ і, цілком зрозуміло, вся дівізія зараз-же стала складати зброю, за винятком того баталіону, в якому була Данилова сотня. Тоді її звідусіль оточили і стали обстрілювати з кулеметів. Після трьохгодинного бою, з баталіона зосталося не більше двох сотень, які були обеззброєні й зачинені в порожні землянки. Почалися допити й вишукування „зачинищковъ бунта“. Слідство надзвичайного військово-польового суду викрило революційну орґанізацію, яка мала звязки з Петербурґом і Риґою і на чолі якої стояв Данило. Дальші допити дали силу цікавого матеріялу, так, що слідча комісія вирішила відсунути самий суд і взялася росплутувати справу далі.
