57
І тут сталося так, як було колись у Київі, коли він сидів у „Лукіянівці“. Як тоді війна, так тепер Революція врятували його від загибелі. Несподівано, як грім з неба, упала на голови безчинних самовладців довгожданна Революція і підвелися гордо пригноблені голови поневолених і повстала приспана сила проти сили і замаяли гордо визвольні прапори над широкими просторами вистражданої землі…
Якось, уже після Великодня, на ділянці фронту, яку займала Данилова сотня, з'явився якийсь жовнір в німецькому мундурі, який просив відвести його до української ради. Так, як така рада тільки що орґанізувалася, то його відвели до Данила, який тоді був єдиним проводирем своїх земляків.
Запинаючись, жовнір росповів, що він галичанин і попав на північний фронт, разом з австрійським полком.
— Чому-ж ви не в Січових Стрільцях? — спитався Данило.
— А ви думаєте, що так легко туди попасти? Там теж є свої труднощі… Взагалі вирватися з якого небудь австрійського полку до коша Усусусів дуже важко…
— Чого-ж ви прийшли сюди? — знов спитався Данило.
— Того, що я революціонер і хочу бути з вами… — відповів Галичанин.
— Як називаєтеся?
— Прокіп Проць!
— От що, товаришу Проць! — сказав Данило. — Передовсім ми вас мусимо зареґіструвати, яко полоненого, а потім я васзаберу до праці в нашій раді.
— Робіть як знаєте, бо назад я вже не піду…
— А поки-що ходім у мою землянку!
Йшли вузенькою стежиною серед скопаних ґранатами вогких полів. — Над темним шаром землі жевріля червона смуга заходу, яка здавалася такою близькою, що в неї можна було поцілити кулею з карабіна. Зігрівшись від швидкої ходи, він розхрістав свою шинелю і мундур і повними грудьми вдихав у себе лагідне весняне повітря, яке зворущувало його істоту й викликало в ній якісь незвиклі почування. Скільки вже часу минуло, як він так вільно дихав і так гордо підносив у гору голову. Ах, то було, здається, ще тоді, як він малим вилазив на верх руїни і оглядав Трипільські простори, чи тоді, як перший раз промовляв у Голосіївському лісі. — Важко пригадати!…
— Життя моє, товаришу, було мукою. — Говорив Проць, йдучи поруч Данила. — Бідував малим, бідував великим, бідую і тепер. Батька не памятаю навіть. Старший
