63
В той час, як перший покликався на „волю трудового селянства“ і шукав підтримки в німецьких ґенералів, другий славословив чин „революційного пролетаріяту“ і користувався допомогою Москви. Говорилися сотки і тисячі „революційних“ фраз, практикувалися десятки „соціяльних“ реформ, оголошувались закони і декрети, але все те було лише уявою, бо маса йшла своїми власними шляхами, тими шляхами, на яких вона стикалася ще сотки літ тому назад. Зі сходу йшли звичайні Москалі, ті самі Москалі, які ходили з Андрієм Боголюбським і Петром Першим, а на Україні здіймався в гору сам чорнозем, який здіймався колись в Землі Болохівській, який движав в часи Хмельниччини і пручався за Коліївщини.
І став Данило між двома огнями, не знаючи сам, котрий горить для світла, а котрий для знищення. По соціяльній ідеольоґії йому був ближчий Уряд Харківський, але він суперечив самим природним вимогам чорноземного ґрунту, за що знов ховався Уряд Київський, будучи явним ворогом того руху… Народ хотів своєї Мужицької Держави з твердою владою сильної одиниці. Розумів це й Данило, але як він міг висловити це прилюдно і в такій формі, щоб зрозуміли його. „Аджеж нарід управляв собою вічами ще за князів своїх!… Чому б, справді, зараз не можна було б вернутися до того устрою?“ — казав Данило до Проця, а Проць здивовано моргав очами і тільки міг відповісти: „Не кажіть цього нікому, бо вбють…“
Після того, як у січні місяці 1918 року Харківський уряд спромігся крівавою боротьбою здолати Київ, Київський уряд подався на захід і коли через деякий час росповсюдилися чутки про те, що він мав вернутися назад з німецькими ґенералами, Данило зрозумів, що цим самим він нищить самого себе, а тому розпустив по домах усіх своїх козаків, які боролися з ним коло Хвастова, а сам взяв з собою Проця і подався з ним до свого рідного Трипілля. Побачимо, що то буде з цього?“ — казав до Проця під час подорожі. — „Моя думка така, що наш час ще не настав!“…
Як стішилася ним бідна мати, про те важко й росповісти. Досить того, що понурий Проць, дивлячись на їх зустріч, ридав як мала дитина. „Боже мій! — казав він. — Я так тішуся, що ти хоч маму маєш!“… і плакав, плакав, плакав…
— Мамо! — сказав Данило, показуючи на Проця. — Прийміть його і привітайте, як свого сина рідного! Хай буде нам замість Олекси, бо для мене він давно вже став братом…
— Сини мої! — заплакала мати. — Ой, що та війна робить!…
