62
— Можливо! Дуже навіть, можливо, що піду, але ще раз скажу, — треба вміти терпіти і треба боротися. Ми підем на Україну не самі, а всі разом, скільки нас тут є!… Це, здається, також правда, що ми самі не маємо права туди заявлятися… — сказав Данило.
— Я вірю вам! Дуже вірю! Простіть мені!…
Встав на ноги і вистріляв у повітря всі шість набоїв, а револьвера обережно сховав за пазуху.
— Що я? — заговорив винувато. — Ніщо, майже! — Я все одно, що полонений і тільки завдяки вам блукаю на волі і, навіть, змагаюся з вами… Ви можете звертати на це яку небудь увагу, або й зовсім не помічати мене, але ще раз скажу: ходім до свого ґрунту!…
— Підем, як тільки прийде час! — відповів Данило.
В лісі посвітлійшало. По небу, черкаючи краями об верхи свірки та соснини і плутаючись в легеньких біленьких хмаринках, котився срібний кружок місяця.
— Так, так!… Обов'язково підем!… Скоро підем, бо вже годі терпіти! — сам до себе говорив замислено Данило.
— Коли не на Україну, так у могилу, бо вже годі терпіти!… — в тон Данилові, говорив Проць.
Потім затих і задивився на місяця. Дивився довго як зачарований і враз заспівав. Данило вражено відступив від нього на де кілька кроків і уважно став слухати невідомої йому пісні. А пісня виривалася з його грудей вільним птахом і, здавалося, метушилась серед темних латишських борів, шукаючи також дороги на Вкраїну. —
„Журо моя, журо!
Тось мя зажурила:
Мене, молодого
З білих ніг звалила..“
Коли Проць скінчив і повернувся лицем до Данила, то він підійшов до нього і сказав:
— Завтра-ж починайте підготовляти всіх до повороту на Україну! Годі терпіти!
Проць елястично перегнувся до низу і поцілував його руку.
Данило схопився і хотів йому щось сказати, але він, як серна, побіг у напрямі землянок, де містилися з'українізовані сотні N—ського полку 41-ої дівізії.
Коли Данило добився до Бахмача, то на Вкраїні було вже два уряди: один у Київі, другий у Харкові. Обидва уряди були революційні і обидва виставляли найпривабливійші гасла боротьби, але обидва не мали власних сил.
