61
— Почекайте, товаришу, до тогож воно йде! — сказав Данило. — Але ви згодьтеся з тим, що ранійш ми мусимо знищити всі зовнішні причини нашої неволі, а потій уже змагатися внутрі за бажаний нам устрій!…
— Мені однаковий ворог — пан український, як і московський, а тому… — почав було казати Проць, але Данило його перебив:
— Не можна так навманя йти! Треба добре вважати на те, що маєш зруйнувати, бо завжди лекше руйнувати, як творити…
— А вони, товстопузники й патріоти, хіба не руйнують?! Тільки в них уже сістема вироблена, он що! Вони один міліон знищать, другий обкрадуть, третій пороблять своїми наймитами, а четвертому для потіхи церкву збудують, або школу заведуть, де будуть учити всяких дурниць про те, що таке Бурбони, Габсбурги, або „рідне коліно“ Мономаховичів!… Плюю я на те все!… Я чую голос землі, заклик ґрунту рідного і йду за ним! Дивно мені, що ви його не чуєте!…
— І я, товаришу, чую той голос! — тихо сказав Данило. — Ще з дитячих літ чую його і йду за ним! Але мало того, щоб тільки йти за ним, а треба виконати волю його…
— Правду кажете!
— Святу правду! І в їмення цеї правди я й стримуюся, бо що ми можемо тут почати, як самі знаходимся на чужині? Що не кажіть, а своя сила є лише тоді силою, коли вона на свому ґрунті!
Проць упав на коліна:
— Бога ради, на Україну! Я не витримаю тут далі, я не зможу жити, я вб'ю себе і вб'ю… вб'ю вас, навіть!…
— Прийде час і підем…
— І Данило скорше відчув, ніж побачив, як Проць витяг з-за пазухи револьвера і прицілився в нього.
— Мусиш йти на Україну! Чуєш, — мусиш!… Хіба ти не знаєш, що ти сила? Ех, як би я мав таку силу, то звоював би усі міста й збогатив би села! Доволі їм наживатися обманом! Я розмістив би господарські школи між хуторами, позаводив-би ґімназії на селах, повідчиняв-би торговельно-промислові школи в містечках, переніс-би академії в наші зелені гаї і освітив-би те все електрикою, щоб всі бачили радість життя свого і любили його настільки, щоб забулися срамотні давнії години і щоб вільна праця йшла поруч вільної науки тільки для загального добра…
— Фантазуєш, Процю! — зітхнув Данило. — Все те може бути лише тоді, коли на зустріч цьому піде само місто!
— Не правда! Ти сам ще будеш боротися з містом, побачиш! Я знаю, що будеш, бо бачив, як ти вдихаєш у себе дихання чорнозему, навіть чужого!…
