особливо високим тоном лунає в поезії Шевченка, надаючи їй надзвичайної етичної краси та принадности, роблячи її невичерпаним джерелом найвищої людської правди. Правду Шевченко над усе ставить, до неї зводить усі пружини життя і навіть лихо для його тільки через те огидне, що росходиться з його ідеалом правди. Вже заглядаючи в вічі невблаганній смерті, з туги великої „голову схопивши в руки“, дивується поет — „чому не йде апостол правди і науки“?… І ця вічна жадоба правди, цей неодмінний примат її в творах і в усьому світогляді Шевченка дає нам право його самого поставити за того апостола правди, якого так виглядав він, з такою мукою й болем дожидався. Вже зазначено попереду той непохитний оптимизм Шевченків, який раз-у-раз підказував поетові, що „буде правда на землі“ і що це так само натурально, як те, що „сонце йде і за собою день веде“ („І тут, і всюди — скрізь погано“). І ця правда, якої не обминути, немов у фокусі збірає в собі і волю, і любов, і братерство для Шевченка й робиться йому гаслом відродження. До України обертається він з таким запальним словом:
Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтліннеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе… („Осії глава XIV“).
І рідко коли, хиба може в часи найбільшого обурення, з'явиться у Шевченка „правда-мста“, що всюди знайде злочинців проти вищої правди на землі, — це немов би остання у нашого поета інстан-
