ція, до якої він апелює на світове лихо. Найпалкіше оця „правда-мста“, власне пересторога перед нею, вилилась у Шевченка в громових словах „Посланія“ — „Схаменіться, будьте люде“. Але здебільшого не з помстою, а з милосердям єднається правда у Шевченка, не грізною карателькою з мечем у руці з'являється, а лагідною істотою з масличною гілкою всепрощення. В чистому незлобивому серці поетовому не жила довго помста; він умів ненавидіти, але вмів і любити й — головна річ — прощати. „Отак, люде, научайтесь ворогам прощати“, — кінчає Шевченко одну з своїх сумних історій („Між скалами“) і вже певно, що ніхто не дав таких осяяних духовою красою картин всепрощення, які знайдемо в „Кобзарі“. Поет сумує й журиться над неправдою людською, картає її, але сам найбільш бажає, щоб хоч приснились безталанному
І люде добрі, і любов,
І все добро. І встане рано
Веселий і забуде знов
Свою недолю; і в неволі
Познає рай, познає волю
І всетворящую любов („Відьма“).
Шевченкова „відьма“ „все забула“, „всіх простила“, — забула й простила навіть тому панові, що занапастив і її, й дітей: навіть йому знайшлося словопрощення. Хто знає, що для Шевченка значить любов материна й як він ненавидить усяку зневагу материнства, той зрозуміє, яку жертву принесла своїм учинком „відьма“. Але Шевченко в пориві всепрощення зносився ще вище, до такої вибачливости, образ якої сміливо можна поставити серед найбільших створіннів людського генія. В „Неофитах“ знаходимо чудову картину — пророкування Неронові про його останній час:
