|
Між скалами, неначе злодій,
По-над Дністром іде в-ночі
Козак, і дивиться йдучи
На каламутну темну воду,
Неначе ворогові в очі,
Неначе вимовити хоче:
— „Дністре, водо каламутна!
Винеси на волю,
Або втопи.
Коли така доля!“
Та й роздігся на калині.
У воду кинувся; пливе,
Аж хвиля синяя реве,
І, ревучи, на той берег
Козака виносить.
Стрепенувся сіромаха:
І голий, і босий,
Та на волі; й більш нічого
У Бога не просить.
Пострівай лиш: може, брате,
На чужому полі
Талану того попросиш,
Та тиєі долі...
Пішов собі темним яром,
Та співає йдучи:
„Ой з-під гори, та з-під кручи
Йшли мажі рипучи;
А за ними йде та чорнявая
Та плаче-рида йдучи.“
Уже а хочете: хоч лайте,
Хоч і не лайте, й не читайте.
Про мене... я і не прошу...
Для себе, братіки, спишу,
Ще раз те оливо потрачу,
А може, дасть Бог, і заплачу.
То й буде з мене...
Нумо знов!
Покинув матір і господу,
Покинув жінку; жаль та й годі!
На Бесарабію пішов
Оцей козак. Погнало горе
До моря пити. Хоч говорять:
Аби оранда в руках була,
А хлопа, як того вола,
У плуг голодного впряжеш.
Троха лишень, чи так?
Ще з-малку з матіръю старою
Ходив з торбами сей козак.
От-так і виріс сиротою
У наймах. Сказано шарпак —
То й одружився собі так:
Узяв хорошу, та убогу, —
Звичайне наймичку. А пан...
(І не талан наш і талан,
Як кажуть люде, — все од Бога)
Нагледів, клятий, — панські очі! —
Та й ну гостинці засилать.
Так і гостинців брать не хоче,
Не хоче й пана закохать.
Що тут робить ? За чоловіка,
Укоротивши ёму віка...
А жінку можно привітать.
Трохи не сталося от-так:
До нитки звівся мій козак,
Усе на панщині проклятій,
А був хазяїн.
А жіночку свою любив —
І, Господи єдиний! —
Як те паня, як ту дитину,
У намистах водив!
Та знемігся неборака —
Хоч продавай хату,
Та йди в найми. От-так ёго
Оттой пан проклятий
Допік добре! А жіночка,
Мов сёго й не знає,
У доброму намистечку
В садочку гуляє,
Як та краля. — „Що тут робить?“
Сердега міркує:
„Покину їх, та утечу...
Хто ж їх нагодує,
Хто догляне? Одна — стара,
Нездужає встати;
А другая — молодая,
Дума погуляти.
Як-же ёго?... Що діяти?
Горе моє, горе!...“
Та й пішов, торбину взявши,
За синєє море
Шукать долі... Думав прийти,
Та хоч жінку взяти —
Стара мати і тут буде
Віку доживати
На господі...
|
