такого люду, якого у насъ покы що не дуже багато. Тилькы-же втишатысь сымъ тежъ такы нема чого, бо якъ прыривняты тутешнього простого наймыта до нашого селянына, то выходыть, що його доля все-жъ такы краща — и далеко краща, дарма, що винъ не мае ни хаты, ни земли, ніякого господарства. У цилій Франціи не знайдете чоловика, щобъ не знаючы зроду ніякои постели спавъ на голій лави пидмостывшы кожуха, або щобъ йивъ самый хлибъ изъ цыбулею та зъ святою водыцею. Якый-бы не бувъ чоловикъ убогый у Франціи, а все-жъ такы винъ мае постиль — справжню постиль зъ подушкамы, простырадлами, ковдрою — якъ слидъ; йисть що дня мнясо, пье выно або сыдръ. Тымъ-то ихъ и пьянымы николы не побачышъ, бо воны горилкы не дуже вжывають, та й на що имъ горилка тая, колы йе выно або сыдръ, або пыво, — ось винъ и може соби выпываты до кожнои йижы.
Люде роблять у поли въ сорочкахъ, билыхъ штаняхъ и соломъяныхъ брыляхъ. Здалеку зовсимъ якъ и наши, часомъ ще и поясъ червоный. Тилькы штаны хиба не таки широки, якъ у насъ. Народъ крипкый, здоровый, запаленый сонцемъ, на зристъ не дуже велыкый, але мицный, бильше пыкати, а трапляються часомъ и таки, що отъ хочъ запрысягтысь, що бачывъ його десь на одеській зализныци. Де-колы дывышся у викна вагона: иде товстый, пыкатый, морда червона, трохы не лусне, ще й одягненый въ довгу чесунчову халамыду — зовсимъ нашъ степовый
