— По світах мандруємо!
— Ото й добре! Помандруємо втрьох.
Ідуть вони та ідуть, та й зустріли кішку. Пішла й та за ними — і стало їх четверо.
Пішли вони знову, здибали качечку. Пристала й вона до гурту: от стало їх п'ятеро.
Ідуть вони далі, а на зустріч — гиндик:
— Куди це вас ото стільки йде? — питається.
— Мандруємо по світах! — відказують.
— То й я піду з вами: буде нас більше!
І стало їх шестеро.
Пішли вони далі й зустріли рака. І той пішов з ними, то й стало їх усіх семеро.
От ішли вони, йшли, та й дійшли до лісу, а там не було а-ні пташки, а-ні одного звірятка, все скрізь порожньо. Мандрівники вже й зголодніли, бо не трапилось їм чогось попоїсти, а вже й ніч захо́дила.
От яєчко й каже до кішечки:
— Ти, — говорить, — маєш добрі очі: видерись лишень на дерево та подивись, чи не видко десь там світла?
Кішка враз на дерево видряпалась, і, як була вже аж на самому вершечку, угляділа далеко халупку, а в ній — баче — горить світло. Швидко злізла вона додолу й росповіла про те иншим.
— Ото й добре! — каже яйце. — Підемо тепера просто туди, і вже хоча б там самі чорти були, то й вони мусять дати нам їсти.
Пішли. Коли-ж підійшли аж до хижки, звеліло яєчко коневі, щоб він постукав у двері.
Кінь бабахнув копитом й вийшла з хижки стара баба.
— Чого ви тута шукаєте? Чого вам отут треба? Тікайте звідси швидче, бо ось, як прийдуть мої хлопці, то вони вас усіх набьють, — почала вона говорити.
