зайнялася, подався зо всим своїм по́чотом додому, а всім дворянам звелів всипати гарячих.
Тим часом короленко Милан з Веленою їхали собі далі, вже не боячися нової гонитви. Вже й сонечко почало сідати й тоді побачили вони поперед себе в червоному сояшному спаді чудове місто. От, короленкові страшенно закортіло заїхати до того міста.
— Любий мій, Милане, — не заїзди туди! Не дурно ж мені так серце тисне туга, не передчуваю я нічого доброго, — просить його Велена.
— Та не бійся нічого, моя кохана! Заїдемо туди на годинку, оглянемо місто та й поїдемо далі!
— До міста в'їхати буде легко, тяжче буде відтіль повернутись! Роби, милий, як ти хочеш. Тільки ж будь обережним, бо вийдуть тобі назустріч король з королевою та їхньою дочкою. З ними буде гарнісеньке дитинчатко. Тільки ж ти його ні за що не цілуй, бо коли його поцілуєш, то враз забудеш про мене. І не буде мені більш життя на світі білому, помру я з смутку та з печалі! Тепер же буду тебе тута три дні чекати. Ну, їдь, коли вже тобі так закортіло!
Попрощався Милан з Веленкою й поїхав до міста, а вона зосталася, перекинувшись біля дороги на білий камінь.
Минув день, минув і другий, минув і третій, а Милана все нема та й нема! Не виконав він того, що йому радила Велена. Як уїхав був у місто, вийшли йому назустріч король, королева та їхня донька, прибігло й гарнісеньке дитинчатко, такий веселесенький пузанчик, а очка у нього, як зіроньки! От прибігло воно та так одразу й кинулось просто в обійми до Милана. Затьмарилась в тій хвилині його пам'ять й, вхопивши хлопчика на руки, зачарований його красою, він одразу
