Помітно тільки родовиту пиху, аристократичне виховання.
Зіля. І бачу я: підходить до Зілі з-заду якийсь дядьо, як світ. Хто він такий — не знаю: може, дворник, може, городовик, — і жене купця Зілю в три вирви з-під вікна. (Осміхаючись, одходить од вікна. Посвистуючи, уважно оглядає свої чоботи, одежу. Далі сідає на скам'ю. Діловитам тоном). Тетяно Василівно! (Таня, замарившись, мовчить).
Таня (перегодя). Що, Зіля?
Зіля. Я все-ж хочу допитатись у вас, як тоді воно буде, як справді погасне сонце?
Таня (глибоко зітхнувши). Що буде? Щось уже буде тоді. (Іде, наспівуючи. Сідає з другого краю парти). Тоді, Зіля, нічого живого на землі не буде.
Зіля. Ну, як-же так? У ночі-ж сонце не гріє нам, проте ми не вмираємо.
Таня. Сонце, Зіля, завжди гріє нашу землю. Воно дає життя, радість, любов, щастя. Бо, де немає тепла, все марніє і вмирає. (Увіходить Катря, порається біля грубки, слухає). Коли сонце згасне, земля кригою візьметься, стане мертва. Віки-вічні буде блукати вона в безмежних просторах, і ніщо на їй ні крикне ніколи, ні стукне, ні зашумить. І оповиє її непроглядна темрява, тільки малісенькі зорі блиматимуть на неї з далекого неба. І буде тихо, і буде темно, і сумно-сумно… (Нудьгуючи. Крізь сльози).
Катря (тьоргає в грубі. Щось бубонить).
Таня. Що ви там кажете, Катре?
