Таня (веселіше). Яке-ж ви золото, Зіля. (Соромлячись). Ну, я сяду ближче біля вас. (Присувається). Давайте, я приколю квітку. (Приколює).
Зіля. Ех! (Крутить головою! Відразу одводить голову, прислухається). Що ти кажеш, дідьку? (Павза). Е… цього ніколи не буде! У віки-вічні.
Таня (цікаво). А що він каже?
Зіля. Та він таке каже, що й слухати не годиться. (Знову прислухається). Що? Та й слухати не хочу! (Одмахується рукою).
Таня (нетерпляче). Противний, Зіля! Чого-ж ви не кажете?
Зіля (до дідька, затуляючи вуха). Годі, годі! А то як почує Тетяна Васильовна, то й із хати прожене. Тут коли-б королевич який оце нагодився, а то що — Зіля! Та голови не мороч.
Таня. Ой, та й хитренький-же той Панасик!.. (Озирається боязно навкруги, подивилась на свічку, що гасне на ялинці. Соромливо-рішуче). Та це-ж ви — мій королевич! (Обнімає. Свічка гасне. Темно. Чути, як гуде хуртовина).
Катря (в темряві). Десь тут був батьків кобеняк… І, господи, яке завіяло на дворі, з ніг валить! Позамітало скрізь, позаносило… (Зразу світить сірник. На мить із темряви видно казкову картину: Зіля в короні, у зірках як той королевич, що малювала Катря. До нього щільно пригорнулася Таня).
Катря (радісно і злякано). Ой, ненечко!… (Сірник гасне. Темно).
