— Глянь лишень. Не богацтво сего перстеня, але иньші цїннїйші прикмети тобі поручаю. За молодих єще лїт, дістав я сей перстень від паломника, що повертав зі Сьвятої Землї. В єго очку є замкнений порох з Христового Гробу. Не годить ся відмовляти такого дару, хоч-би навіть походив з осуджених рук. Васць є єще молодим чоловіком і жовнїром, а коли навіть і старість стояча над гробом не знає, що єї може стрінути хочби в послїдній годині, щож доперва адолєсценция (молодість) що маючи перед собою літа, може наткнути ся на неодну пригоду! Сей перстень устереже тебе від пригоди і оборонить, коли надійде день суду, а се тобі кажу, що сей день іде вже через Дикі Поля.
Настала хвиля тишини; чути було тільки сичінє полуміни і порсканє коний.
З далеких очеретів доходило жалібне витє вовків. Нагло Абданк повторив єще раз, начеб до себе:
— День суду іде вже через Дикі Поля, а коли надійде, задивує ся весь сьвіт божий....
Намісник так здумів ся словами сего дивного чоловіка, що приняв перстень не могучи промовити слова.
А той задивив ся в темну степову далечінь.
Потім повернув ся звільна і сїв на коня, єго молодцї ждали вже під горбом.
— В дорогу! в дорогу! Бувай здоров друже — сказав до намісника — такі тепер часи, що брат братови не вірить, тому не знаєш когось вратував, бо я тобі не сказав свого назвиска.
Отже васць не Абданк?
— То мій клейнот...
— А назвиско?
— Богдан Зиновій Хмельницький.
Сказати се з'їхав зі взгіря, а за ним зго молодцї. Не задовго сховали ся в нічнім туманї. Коли уїхали вже добрий кавалок дороги принїс від них вітер слова козацької піснї:
|
"Ой визволи. Боже нас всіх бідних невільників, |
