Княгиня мовчала через хвилю:
— Слухайже, вашмосць. Се все мусить лишити ся в тайнї. Богуна виправимо до Переяслава, сами з Єленою виїдемо до Лубнів, а васць попросиш князя, щоби нам прислав до Розлогів залогу. Богун має около півтора сотки семенів, з котрих часть є ту. Не можеш Єлени зараз взяти, бо єї відібє. Инакше се не може бути. Отже їдь, не говорячи про се нїкому і жди на нас.
— Щобисьте мене зрадили?
— Колибисьмо лише могли! але сам бачиш, що не можемо. Дай слово, що через той час не видаш секрету!
— Даю — а ви даєте дївку?
— Бо не можемо не дати, хоч нам Богуна жаль…
— Тьфу! тьфу! мосцї панове — сказав нагло намісник, звертаючи ся до князїв — чотирох вас як дубів, і боячи ся одного Козака, хочете єго зрадою взяти. Хоч я повинен вам дякувати, то однак скажу: не пристоїть се чесній шляхтї.
— Васць ся до сего не мішай! — закричала княгиня. Се не твоя річ. Що нам робити? кілько васць маєш жовнїрів на єго півтора сотки семенів? Оборониш нас? оборониш Єлену, котру він готов силоміць пірвати? Ідиж собі до Лубнїв, а що ми зробимо, то вже наша річ, кобисьмо привезли тобі Єлену.
— Робіть що хочете; одно вам тільки єще скажу. Колиби княжній стала ся яка кривда, — то горе вам!
— Не починайже собі так з нами, щобись нас не допровадив до десперациї!
— Босьте хотїли зробити над нею насильство, а і тепер, продаючи єї за Розлоги, не прийшло вам до голови спитати: чи буде єї по мисли моя перзона? (особа).
— Отже спитаємо єї в твоїй присутности — сказала княгиня, дусячи в собі гнїв, що наново починав нуртувати в є груди, бо добре порозуміла погорду в словах намісника.
Симеон пійшов по Єлену і за хвилю вернув з нею до сїний.
Серед сих гнївів і грозьб, що єще немов висїли в воздусї, як відгомін переминаючої тучі, серед сих суворих поглядів, суворих облич, єї чудове лице засьвітило, як сонце по бурі.
— Мосця панно! — сказала понуро княгиня, показуючи на
