Але глипнула вона на другій бік та й як камінь з серця спав.
По другім боці був образок, а на нім змальований такий файний ангел, та ще три червоні рожі у руках тримав.
Та той ангел так приязно дивився на неї, що їй доразу весело стало. Тут-тут розрегочеться та вповість людям, що вона образків боїться. А ті рожі то якби наставляв до неї, лиш що не говорить: „Та візьми, як ти даю“.
Сиділа вона на возі. Розстелила образ на сіні та так щире дивилася на ангела, та так тішилася. І твар її все усміхалася, усміхалася, аж така стала як у ангела. Лиш ще рож червоних у руках не мала.
Надійшла зима та й довгі вечорі. Жінка сіла собі у великій хаті та й робила з білого паперу голубці: Голову позолотила, а крила посріблила. Наробила десять та й обтикала ангела. Але тогди зогрішила. Якже нитками прив'язала, та й прімклося їй в бесіді: „Най си грає, та воно таке маціцьке“.
Роки йшли та й минали, а ангел все приязно дивився, все усміхався. Така хата була весела. Хто увійшов, то до кождого сміявся та й рожі давав.
Все бувало дітям показувала ангела: „А диви-ко си, Васильку, як він до тебе сьмієси, а диви, а диви“! А Василько так сміявся до ангела, як ангел.
А потім прийшли внуки. Баба брала їх до великої хати та й підносила до образа: „Ану-ко,
