Гадає собі весна: Я цего хлопца вб'ю!
Гадає собі земля: Я цего хлопца вб'ю!
Минуло щось зо дві неділі і знов була рада.
Сонце каже:
— Гадаєте, мині весни треба? Мині лиш робота. Рано вставай, пізно лягай.
Каже вітер:
— Най буде весна! Я маю тілько втіхи тогди. Забіжу помежи чічки, шо то ними земля заквітчаласи, та й термошу, рву, розкидаю, а земля така злосна, як дівка на данци, як ї парубок барвінок з позліткою зірве.
Кажуть воздухи:
— Мині весни на яку стиглу матір! Накличе собі хмарів, та так мене обмочит, шо рубца нема сухого. Та коби це! А то ті хмари, як си зітрут, то вогню дают. То як зачнут мене печи, як циган залізом! Я тогди так реву, так реву, так грим'ю!
Але верби, став, земля конче хотіли весни та й рада стала така, що весна має бути. Вже була весна, вже земля лагодилася до шлюбу, а файний хлопчик вибіг у долинку та й ляг на травичку та й уснув. Прийшла весна та й пустила йому їди в кров, прийшла земля та й сказала: Я тебе ззім.
Вбила весна хлопчика, а земля його з'їла. Його ховали навесну на могилі. То було давно.
