ху“. А я подумав, подумав та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.
— Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, шо так і так: Не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й Божої позичити сотку.
— Ґрунт маєш?
— Є, пане, таже без ґрунту сегодни ніхто не даст.
— А стоїт на тобі?
— На мині.
— Табуля чиста?
— Гет все чисто.
— Довги маєш?
— Та дес межи жидами є, не такий то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину і жидам рот заткаю.
— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.
— Та коли прийти на то посідзенє?
— Говори до мужика, тебе на посідзенє не траба, лиш паперів.
— Вібачєйте мені, пані, бо я не порозумів а папері аді гезди. Та й вітєг з пазухи та й подав. Там, кажу, дес є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, то́му не розумію нічо та все тото разом тримаю. Перебрав він, найшов шо до него та й каже: За тиждень прийди.
— Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, шо є гроші хвалені.
— А вмієш, старий, писати?
