за руку та й вийшов із ними. Йшов довго лугами, та став на горі. У місячнім світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став іще тяжчий. Задихався і ледве міг нести маленьку Доцьку.
Спускалися вдолину до ріки. Гриць скреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий вогневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усеї сили кинув у воду.
Йому стало лекше і він заговорив скоро.
— Скажу панам, шо не було ніякої ради; ані їсти шо, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибиницу!
Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:
— Дєдику, не топіт мене, не топіт, не топіт!
— Та, як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мині однако паци́ти, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки́ жидам та й знов меш бідити. Як собі хочеш.
— Не топіт мене, не топіт!…
— Ні, ні, не буду, але Доци вже ліпше буде, як тобі. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Аді, оцев стежечков йди, гет, гет, аж угору, а там прийдеш до першої хати та й увійди та й кажи,
