— А ти чій, шибенику, шо пси по дорогах годуєш, а в поле шо понесеш?
І якась жінка гупнула його в шию.
— А-як, ви ще бийте, як пес хотів мене роздерти!
— А ти чій, такий чемний?
— Я — Івана Петрового, але мама мали дитину та й слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусают, а ви ще б'єте…
— Ой, яке я тебе била… Куда ж ти несеш їсти?
— Дєдеви несу на лан коло ставу.
— Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туда обід.
Пішли разом.
— А хто обід варив?
— Мама варили, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.
— Та не слаба мама?
— Чому не слабі, так си кочєют по земли, так стогнут, шо аж! Але я за них роб'ю…
— Ото, ти робітник!
— Ви не знаєте та й говорите пусте. Ану запитайтеси мами, який я розумний! Я оченаш знаю цілий…
Жінка засміялася, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нібито кидав йому кулеші і загулював іти за собою.
Три дні опісля.
Посеред хати сидів Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зе-
